20 грудня 2023
Так багато тих, про кого кажемо «… з перших днів повномасштабного вторгнення». Так багато тих, про кого кажемо «він (чи вона) міг не йти, бо…». Так багато тих, про кого кажемо «був». Але кожен і кожна – це окрема недописана книга. Часто – книга, що обривається на найцікавішому моменті, коли ще є так багато що розповісти й куди повернути сюжет. Але – війна. Сьогодні Медіацентр знайомить вас із Іваном Буцком – молодим батьком донечки, який мріяв ще й про синочка; студентом медичного факультету, що прагнув підвищити кваліфікацію й стати лікарем; медиком, який встиг врятувати сотні людей, але себе вберегти не зміг…
Медицина була його покликанням і справою, в якій прагнув розвиватися. Мама підтримувала його вступ до Берегівського медичного коледжу, який закінчив за спеціальністю «лікувальна справа». Був фельдшером. 10 років присвятив роботі в Обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології. Спершу працював медичним братом у реанімації та інсультному блоці, а потім став старшим медбратом у реанімації. Трохи згодом приєднався до команди фізичної та реабілітаційної медицини й працював асистентом ерготерапевта.
Колеги згадують Івана як скромного, але водночас дуже позитивного хлопця з чудовим почуттям гумору. Серед його коронних фраз: «Е, дай си покуй, все буде добрі» і «Головне – киватися».
«Він завжди був безвідмовним, готовим прийти на допомогу», – каже завідувач діагностично-амбулаторного відділення ОКЦНН нейрохірург Олександр Гайдук.
А завідувачка відділення фізичної та реабілітаційної медицини Катерина Зінов’єва наголошує: «Іван був затятим і свою точку зору тихо доводив. Він такий, що якби чогось не хотів, то не робив би. Ваня і Володя [Володимир Вудмаска, колега й кум Івана, з яким разом рятували поранених і разом загинули. – Авт.] Дуже добре доглядали за пацієнтами, вчили студентів-практикантів догляду, вони багато привнесли в навчання нашого персоналу. Згодом почали садити пацієнтів, вчили вставати, підходили до цього уважно з медичного погляду, завжди відстоювали право пацієнта на належний догляд».
А ще Іван обожнював футбол. Грав у нього і в коледжі, і згодом – щотижня з колегами.
Крім роботи й захоплення, було й особисте життя. З майбутньою дружиною Мариною вони познайомилися у символічну дату – на Івана Хрестителя 2019 року. Зовсім скоро Ваня сказав Марині, що хоче спробувати щось серйозніше – і вони почали зустрічатися. А вже наступного ковідного 2020 року – одружилися. Марина зізнається, що через карантин тричі переносили весілля. Але результат цього кохання не забарився – вже через рік у подружжя з’явилася донечка Ксенька.
«Вдома він не любив говорити про роботу, казав що робота є робота, а зараз – наші стосунки, – згадує Марина Буцко. – Я за освітою фармацевт, але не люблю цю професію. А от медицина мене цікавила, тому постійно випитувала, як справи в лікарні. Не всі пацієнти хочуть займатися реабілітацією, бо хтось зневірюється, не має потягу до життя, тому фахівець із реабілітаційної медицини – це не лише про те, щоб поставити на ноги, – потрібно знайти до людини підхід психологічно».
Саме Марина підштовхнула Івана здобути вищу освіту: «Він уже думав про сім’ю, мовляв, недоречно в такому віці вчитися. А я сказала, що медицина – це твоє покликання, ти лікар від бога, і треба довчитися, щоб став лікарем і за документами». Саме так він опинився серед студентів медичного факультету УжНУ. А вже на війні дістав характерний позивний – Шпріц.
У Марини з Іваном була шалена взаємна підтримка. Адже саме Ваня мотивував жінку зайнятися справою, що її запалює, – фотографією. Говорили про це ще перед початком повномасштабної, але плани довелося змінити.
«Коли почалася велика війна, у перші дні він вирішив піти. Казав: «Я хочу, щоб моя дитина й інші діти жили краще, під мирним небом, у безпеці. Я маю йти». Як і кожна жінка, я не хотіла, щоб ішов, лишав мене й донечку, якій було пів року. Але він сказав твердо: «Я іду, я мушу».
«Коли був на першій ротації, залишився з донечкою, а я тим часом пройшла базові курси з фотографії, потім – з предметної зйомки. Він вклав багато і фінансів, і підтримки, морально допомагав, вибирав мені фотоапарат, ноутбук, хоча сам і не любив фотографуватися. Дуже у мене вірив. Я не вміла обробляти фотографії, тому він дивився різні відео в інтернеті і спочатку допомагав із обробкою, а потім, вже будучи на фронті, через відеозв’язок пояснював, як обробляти, і так мене навчив. Ми будували плани на майбутнє. Казав, що, якщо повернеться, буде мати ще одну професію – буде ретушером і оброблятиме мені фото, матимемо сімейний бізнес».
Його Ксенька – як дві краплі води схожа на нього, тож, сміється Марина, коли побратими Івана бачили відео крихітки, казали, що це бігає маленький Шпріц. Марині дуже болісно від того, що доня росте без батька. Тепер їй 2,3 роки – перші кроки, перші слова донечки він пропустив. «Обіцяв, що повернеться і її виховає. Вона була для нього всім, на першому місці. Хотів ще сина. Я відповідала: якщо повернешся – будь-який каприз. Наша Ксенька ще зовсім маленька. Але вона говорила з ним через камеру, впізнавала його. І тепер, коли показую фото чи відео, каже «тато» і сміється. Вона запам’ятала його».
Іван старався завжди залишатися на позитиві, хоча служив на найскладніших напрямках: спочатку під Черніговом, тоді – під Бахмутом. «Коли я розпитувала про війну, казав, що все нормально, якщо було чути вибухи, відповідав, що це наші стріляють, хоча я розуміла, що це не так».
«Він був побожною людиною, прищепив і мені любов до Господа. Ми ходили разом на службу і Ксеню носили на причастя, – розповідає Марина. – У нього була іконка в машині, на війні хрестик завжди носив, молитовник».
Після ротації у квітні він перевівся в інший підрозділ – до свого кума Володі Вудмаски неподалік Бахмута, бо там відчував надійну команду.
«Мені стало легше, бо знала, що вони разом, і я була більш надійна в тому, що вони один за одного гори звернуть. Ми щодня говорили».
Трагедія сталася за 2 дні до ротації. На будівлю, де перебували воєнні медики Іван Буцко, Володимир Вудмаска та ще кілька їхніх побратимів, росіяни скинули авіабомбу. Ввечері напередодні Марина спілкувалася з Іваном і не передчувала біди. Наступного дня стало відомо, що кум Володя загинув. Про Івана не було жодної звістки. Тіло знайшли через день.
«Ця доба, коли я не знаю, що робити і куди дзвонити, була нестерпною. Я підняла багато людей, але ніхто не давав нічого знати. Вже після обіду у вівторок я дізналася».
Після загибелі Івана багато його побратимів підтримують зв’язок із Мариною, провідують його могилу, яка височіє над карпатськими горами.
Руслан, водій, із яким Іван вивозив поранених, розповідав Марині, що Шпріц до останнього ішов під обстріли, щоб забрати поранених чи загиблих. А ще казав: «Я не дам на своїй зміні вмерти». Від точки евакуації до шпиталю, зі слів побратимів, у нього на руках не померла жодна людина.
Марина намагається виховувати доню так, як це бачив Іван: «Він хотів, щоб вона була військовою, тільки б не йшла в медицину. І планував віддати її на бокс. Я його переконувала, що для дівчинки краще танці. Я не маю музикального слуху, а Іван чув музику, колись навіть ходив до музичної школи. Наша донечка, коли чує музику, каже «танці-танці» – відчуває музику, як і чоловік. А він казав, що вона має вміти за себе постояти. Тож тепер я виховую її строго, як мала би виховувати хлопчика. Я строга тому, бо Іван хотів, щоб у неї була дисципліна – виховую маленького воїна. Але, звичайно, серце тане, коли вона каже «мама-мама». Можливо, віддам її й на бокс, і на танці».
«Він завжди був сильною людиною. Мама в нього померла, коли був на першому курсі, ще юнаком, а тато – 6 років тому. Рости без мами дуже важко, він міг образитися на весь світ і нікому не допомагати, але був занадто сильний для цього. Він був настільки добрим, сильним духом. Часом мені здається, що після його смерті Іванова сила мені передалася».
Нині Марина Буцко опанувала фотографію й планує розвиватися в цьому напрямку – для себе й у пам’ять про чоловіка. А ще – щоб дати все найкраще їхній донечці – маленькій Ксеньці-Шпріцу. Вона знатиме батька з розповідей мами та його побратимів, він буде для неї завжди усміхненим і люблячим на фото й відео. На жаль, дівчинка навіть не побачить усіх батькових нагород, бо деякі з них назавжди залишилися під завалами будівлі, яку разом із українськими медиками 17 липня 2023 року на Донеччині знищили росіяни…
Ксенія Шокіна, Медіацентр УжНУ
Comments