Жити нормальним життям і забути про напади епілепсії – більше не мрія, а цілком реальна можливість. Уже понад 10 років у Закарпатському клінічному центрі нейрохірургії та неврології практикують лікування цього недуга. З 2007 року в клініку звернулося майже 10 000 хворих на епілепсію. Про загрози й лікування, можливі наслідки та життя без хвороби говоримо з лікарем-епілептологом ОКЦНН Тарасом Студеняком.
– Тарасе Олександровичу, що собою являє епілепсія, хто і як часто на неї хворіє?
– Це хронічне захворювання головного мозку, яке характеризується стійкою схильністю до наявності нападів. Наведу трохи статистики: від 0,4 до 0,8% населення Землі мають епілепсію. У масштабах Європи – це 6 мільйонів пацієнтів. Грубо кажучи, в одного зі 150 людей є ця проблема. Частіше це діти та люди похилого віку.
– Це захворювання не обов’язково є вродженим – воно може бути й набутим?
– Справді, є вроджені або генетичні форми, а також хвороба може з’явитися як наслідок перенесених травм, інфекцій, інтоксикацій, інсультів, пухлин тощо. На жаль, у 20-30 % пацієнтів так і не вдається визначити першопричину захворювання.
– Як розпізнати епілепсію на ранніх стадіях? Чи можливо її якось попередити?
– Попередити, на жаль, неможливо. Можна запідозрити, що вона буде, попередити про ризики, але запобігти захворюванню не можна. А от напади попередити можна. Багато пацієнтів (особливо дітей) можуть перерости хворобу – це так звані доброякісні епілепсії, які з’являються у ранньому віці, проявляються певними специфічними судомами, які тривають декілька років, але тоді за певними ознаками бачимо, що це доброякісна епілепсія, яку потрібно полікувати декілька років і вона зникне.
– Можливо, є якісь ранні ознаки? Щось, на що слід звернути увагу, аби вчасно звернутися до лікаря й почати лікування, поки хвороба не розвинулася?
– У період між нападами людина абсолютно здорова. Тому й перший напад буде абсолютно неочікуваним. До того ж, іноді напади бувають прихованими: це не обов’язково втрата свідомості, падіння та судоми всього тіла – це можуть бути втрати свідомості на декілька секунд, це може бути оніміння половини тіла тощо. Але передвісники є не завжди. В більшості випадків, ми тільки можемо попередити людину, що вона є у потенційній групі ризику. От, приміром, у 8% пацієнтів, що перенесли інсульт, в подальшому стаються епінапади, але сказати в кого саме вони будуть неможливо.
– Якщо в людини стався один напад, то це вже сигнал звертатися до лікаря?
– Однозначно. Пацієнт повинен пройти обстеження на предмет можливих причин: чи немає якоїсь пухлини або аномалії, а також потрібно оцінити ризик повтору. Тобто зазвичай, якщо трапився один епінапад, не обов’язково трапиться наступний. Після одного епінападу ліки не призначаються. Приблизно 20-30% людей протягом життя матиме бодай один приступ – це втрата свідомості, потьмарення чи запаморочення. В кожному разі варто звернутися до лікаря й не чекати наступного разу.
– А як відбувається обстеження?
– Перш за все, відбувається розмова з пацієнтом чи свідками нападу. Те, як відбувається напад, багато про що говорить. Важливу роль відіграє відеозапис, якщо він є. Однак є два основні першочергові обстеження: МРТ, яке оцінює, чи немає якихось відхилень, що свідчитимуть про причини нападу, та електроенцифалографія, яка дозволяє оцінити схильність до судом. Вкупі ці дані допомагають визначити, чи потребує людина лікування і якого саме.
– Чи можна якось скоротити час обстеження в клініці?
– Всі хочуть швидко, але швидко і якісно – це не завжди можливо. У нас на сайті є рубрика «Консультація епілептолога» – там можна надіслати документи для попереднього ознайомлення і тоді процес обстеження значно скоротиться. Буквально за добу можна отримати всі результати, якщо попередньо проаналізувати дані.
Якщо бракує якихось даних і потрібно зробити додаткові обстеження й відвідати кількох спеціалістів, ми можемо скласти графік і людина буде знати, що о такій-то годині в неї така процедура, а о такій-то – інша. Тоді все буде максимально оптимізовано і всі процедури займуть мінімум часу.
– Чи можна вилікувати людину з епілепсією?
– Епілепсія зазвичай добре лікується медикаментами: у близько 70% хворих мінімізуються чи повністю зникають напади. Щоправда, це не завжди виходить із першого разу і першого препарату. Часто доводиться міняти препарати та корегувати їх дозування, поки вийде досягнути контролю над нападами.
Важливою проблемою є ті 30 % хворих, які нечутливі до ліків або мають суттєві побічні дії. Ці пацієнти розглядаються як потенційні кандидати на хірургічне лікування. Грубо кажучи, приблизно кожен п’ятий із тих, кому не допомагають ліки, може звільнитися від нападів завдяки операції.
Однак буває й таке, що пацієнту не допомагають ліки через те, що це не епілепсія, а інше захворювання, яке помилково було діагностовано як епілепсія. На жаль, таке трапляється.
– Наскільки тривалим є лікування?
– Потрібно розуміти, що лікування – це надовго. Щонайменше на 3 роки – раніше питання про відміну ліків не порушується. І це за умов, що впродовж цього часу немає нападів. Це досить важко. Уявіть: жила собі людина спокійно і тут сталася біда й тепер треба 2 рази на день приймати ліки регулярно, ритмічно. Тому багато людей перестає пити ліки. Чому? Бо людину нічого не турбує. В період між нападами все чудово і завжди виникають сумніви: може лікар помилився? У мене ж все добре. Людина ж нічого не відчуває – у неї просто немає нападів. Ось і весь результат. Позитивний ефект невідчутний. Якщо людина припинить прийом медикаментів, лікувати доведеться з нуля – тобто, ще на 3 роки. І в частини пацієнтів лікування стає пожиттєвим.
– Чи бувають пацієнти, яким допомогти не вдається?
– Ніколи нема безнадійних випадків – є складні випадки. Буває, що ми перебрали усі можливі варіанти медикаментозного лікування, а також не знаємо, як допомогти хірургічно через високі ризики негативних наслідків. У такому випадку ніхто не буде робити те, що нашкодить. Ризики для здоров’я оцінюємо індивідуально для кожного пацієнта і якщо бачимо, що операція завдасть шкоди організму, то розглядаємо інші варіанти.
– А якими будуть наслідки, якщо не лікуватися взагалі?
– Хвороба наносить шкоду: в людини можуть виникнути порушення пам’яті чи вторинні психічні розлади. Часто люди бояться, що препарат нашкодить печінці, але не думають про те, що хвороба накоїть із мозком. Це складна тема. Але коли ліки не допомагають, на щастя, часто можна допомогти хірургічно. Це дуже велике досягнення медицини. Буває, аналіз пацієнта продовжується декілька років, бо потрібно впевнитися, що він нечутливий до медикаментозного лікування, провести цілий ряд обстежень…
– Щоб упевнитися, що пацієнт нечутливий до препаратів, потрібно перепробувати все чи можна якось це визначити в інший спосіб?
– Резистентність або нечутливість до препаратів діагностується у випадку неефективності двох правильно підібраних препаратів у максимальних або субмаксимальних дозах. Тоді є велика імовірність, що й інші препарати не допоможуть. У таких випадках ми розглядаємо варіанти хірургічного лікування.
– Який мінімальний період часу може бути між постановкою діагнозу та прийняттям рішення про оперативне лікування?
– Усе індивідуально й залежить від частоти нападів. У когось напади можуть бути раз на 3 місяці чи раз на півроку, а в іншого напади будуть раз на кілька тижнів. Тоді можна швидко перебрати всі варіанти і впевнитися в тому, діють ліки чи ні. Але за даними європейських досліджень, час між тим, як пацієнту поставили діагноз епілепсія і він був прооперований, в середньому становить 15 років. За європейськими даними, середній час між постановкою діагнозу епілепсія і з’ясуванням того, що це НЕ епілепсія становить 7-8 років.
У моїй практиці був випадок, коли жінка з 15-річного віку впродовж 45 років мала напади – зараз їй 60. І за весь цей час їй жодного разу не робили МРТ. Ми зробили МРТ, виявили доброякісну пухлину головного мозку, яка й запускала епінапади в ідеальній зоні для хірургічного втручання. Відповідно, проблему, що мучила її більше половини життя, вдалося легко усунути.
Зараз завдяки сучасним технологіям, зокрема й мобільним телефонам, які можуть робити відеофіксацію того, що описують як напад, є можливість з’ясувати, чи справді це епінапад. Люди ж не всі бачили епілептичні напади, а тому й описують як напад те, що ним не є. Одна з моїх основних робіт – дивитися на те, що відбувається з людиною. Для підтвердження діагнозу, в тому числі перед операцією, ми проводимо відео-ЕЕГмоніторинг і можемо чекати напад навіть кілька тижнів. Відеозапис пацієнта відбувається синхронно з записом мозкової активності – це дозволяє чітко сказати, що це за напад і з якої частки мозку він іде.
Тому порада для всіх: такі стани варто фіксувати на відео. Це допоможе і пацієнту, і лікарю. Бо одна річ опитувати пацієнта і свідків, а інша – бачити на власні очі та навіть бути присутнім. Бо навіть те, як людина поводиться під час нападу, приходить до тями, відповідає на запитання – цінна інформація.
Буває й так, що хворі лікуються роками одним і тим самим препаратом, який їм колись виписали, але напади при цьому зберігаються. На сьогодні будь-який, навіть найгірший препарат, повністю приходить у дію за декілька тижнів, максимум місяць прийому. Тобто якщо пацієнт приймає стабільну дозу препарату і в нього стався напад – треба щось міняти. Головна мета не зменшити кількість нападів, а усунути їх. Іноді для цього достатньо просто підвищити дозування.
– Якщо з певних причин людина не хоче або не може лікувати епілепсію, якими можуть бути наслідки, крім, звісно, летального?
– Сам по собі напад небезпечний травмою та смертю. Але є й інші ризики: зміна пам’яті і зміна психіки. Це залежить від частоти нападів, їх виду та локалізації. Іноді це досить швидкий процес – буквально декілька років. Цікаво, що є навіть ціла наука – нейропсихологія – за допомогою якої можна визначити, з якої точки мозку запускаються епінапади по тому, як саме втрачається пам’ять.
Всі люблять швидкі рішення, але це та хвороба, яка потребує терпіння та тривалого аналізу. Деякі випадки потребують кількагодинного аналізу. Найкоротший моніторинг у нас стався за 7 хвилин від початку обстеження, хоча пацієнт планував пробути тут декілька днів. Однак бувають і випадки, коли ми моніторимо пацієнта кілька разів по три дні і безрезультатно.
– До вас їдуть пацієнти з усієї країни. Такі операції більше ніде не роблять?
– Ми проводимо досить багато операцій і чимало пацієнтів справді звертаються з інших областей. Здебільшого це люди, яким не допомагають ліки. Звісно, ми не єдині в Україні, просто у нас дуже вдало підібрана команда. Рішення про лікування та операцію – це командна робота. Не може цим сам по собі займатися нейрохірург чи епілептолог, нейросихолог або невролог, лікар по МРТ, нейрофізіолог. Для цього потрібна команда, яка працюватиме як злагоджений механізм і прийматиме рішення спільно. Тому хірургія епілепсії є не в усіх містах. Багато де є хороші висококваліфіковані фахівці, але не завжди є команда.
– Якби ви могли звернутися до людей, у яких стаються напади, як би ви їх мотивували, чим би аргументували необхідність звернутися до лікаря?
– У 70% випадків, при правильному лікуванні пацієнти на все життя забувають про напади. Іноді, пацієнти, які довго хворіють не знають, що робити, коли напади припиняються. Часом через епілепсію, люди пропускають усе життя. Ми детально розробляємо кожен випадок. І це величезний шанс, можливість повернутися до життя – хіба це не фантастично? Це наша задача – дати людині шанс жити нормальним повноцінним життям і робити те, що вона хоче.
Ксенія Шокіна,
Закарпатський обласний клінічний центр нейрохірургії та неврології
Comments